Двадцятого квітня йшов дощ.
Я важко відчинив нефарбовані двері.
Клейка бруківка липла до підошов,
І ми, мов мухи, єдналися з твердю.

До цього був проміжок часу - довгий і рваний,
Повільне чекання і порожня кімната,
Подвір'я холодна переповнена ванна,
І краплі дощу - темні, мов нафта.

А потім був автобус, він мчав на південь,
Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.
Були сусіди, котрих доводилось терпіти,
і було якесь дурнувате передчуття потопу.

І їхав я, нагору закинувши торбу,
Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,
І вгризався старим черв'яком автобус
У важковпале яблуко дощу.

Зростала депресія - повільно, але значно.
Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,
Бо недавнє піднесення звелося нінащо,
І очі сусідів робились благальними.

Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно -
Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.
Був простір, наповнений вологою ніччю,
І був дощ, котрий так і не вщух.

АТЕЇЗМ

№ 1

Ти завжди ставилась
до цього з підозрою
Маріє

Але ось вим'я його серця
стікає молоком болю

І ти просидівши біля нього
ніч на дощі і вітрі
відчуваєш як твоя шкіра
мов засмагою береться іржею
зневіри

Ти уважно розглядаєш
рубець від поцілунку учня
що червоніє на його неголеній щоці
мов слід тупого леза

І твої руки ще довго
будуть пахнути бензином
яким ти палила
наші міста

№ 2

Ти здається
говорив колись
що часто уявляєш собі
ангела - великого білого птаха
з гострим сильним дзьобом
щоб розбивати тверді
горіхи Божого смутку

Сіль запеклася
на твоїх пальцях
адже слово Боже воно
як таранька - його смакуєш
проте ним не наситишся

Вечорами ти довго сидиш
на порозі
зчищаючи з риб'ячих спин
срібні монети луски

А над твоїм одвірком
світиться на місяці
маленька підкова
з чортячого копита

Ти цілуєш його
і разом з твоєю слиною
на його губах
зостаються
мікроби зради

На прощання
ти міцно тиснеш
його кістляві руки
і з-під твоїх пальців
птах зради
слизький і пітний
вибивається вгору

Перш ніж
відійти від нього
ти вимовляєш
кілька слів
і твій язик
б'ючись мов риба
відкладає
ікру зради
в твоїй горлянці

І єдине
що тебе може видати
це хіба що
той самий язик
котрий
на відміну від твого
блідого обличчя
довго паленітиме з сорому

№ 4

Ти питаєш мене
що я відчував наприкінці?
власне що я міг
відчувати
коли мої легені
пірнувши
всього-на-всього
зависають в нутрощах тіла
щоби вилущувати з мушлі
повітря перлини кисню
тож чи здатен я був осмислити
причину своєї задухи?

Потім вони говорили Йому:
за цими дверима повісився Юда
і його тіло - побите й порізане -
зависає в кімнаті
мов розстріляні легені землі

* * *

Диск вечірнього сонця блазнювато навис
Над обдертим автобусом, що прямує між прерії,
Слобідських поселенців запилений віз
Підповзає під небо без валіз і без віз
В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще - двері.
Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,
Темношкірі мулатки - безсоромні і хтиві,
Перетравлюють спирт майже так, як і флірт,
Сторожкі амазонки сухої землі
П'ють горілку і членствують в комсомольськім активі.
Отже, все як було, всюди сталість часів,
Йде саджання картоплі й дозрівання потенції.
Заплювали автобус діти синіх степів,
А на хвилях чадної, гарячої течії
Зависає надірваний блюзовий спів.
Це занепад епохи, це п'янкий декаданс,
Захмелілі ковбої, комуністи і фермери
Заселяють уперто слобожанський Клондайк,
В рурі степу зникає травнева вода,
Й цвинтарі переповнено нічними химерами.
Все прямує, вперед і автобус згори,
Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,
Його нутрощі повняться спинами риб,
Шкіри бруд і кісток уповільнений скрип -
Це і є громадяни - покірні й безкровні.
Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт -
Ця країна загиджена ними по вінця,
Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,
Я прямую німим лабіринтом степів,
А навколо доконує хвора провінція.

І коли ти поглянув назад
твої сліди ще трималися на хвилях
мов померлі риби

Дорога була занадто довгою
повільно
мов ніж у масло
ти почав опускатися
під воду

І паралельно тобі
йшли на дно
свинцеві злитки
твоїх слідів

Лише розчепірившись
на тонкій плівці води
тримався поверхні
набряклий
вишневий хрест
що чимось
нагадував щоглу
затопленого корабля

* * *
Минає весна!
Плачуть птахи, і в риб
на очах - сльози.
Мацуо Басьо
Після того
як повінь спала
крізь крижані
площини води
ми вслухалися в без'язикий
плач риб
що пропливали над нашими
затонулими кораблями
І дивились
як срібними сережками
легенько похитуються
прикріплені до їхніх очей
сльози

НЕП

1

Переживи цей четвер,
Перетрави, наче їжу,
Цю зрадливу ніч — найдовшу, найгіршу,
Що важко ломиться в двері.
Переживи це небо,
Коли синя водойма душі
промерзає до самого споду,
Коли риба думок,
задихаючись без повітря,
бурштином вмерзає у воду,
Коли хвора свідомість
черговим загидяїена НЕПом.
Переживи ці дні, проміжками між снів,
Дірявлячи компостером язика
талончики тертих шаблонів
І зафіксовуючи в долоні
Мокрий сніг...
...Підвечір, коли попускає
і погляди ніби освідчення,
Ти сідаєш до вагона, мов до в'язниці,
І над тобою в холодному небі
яскраво засвічується
Сузір'я
Південної
Залізниці.

Іринко, насправді це все дуже важливо,
Мені все це чимось нагадує сальто —
Ти маєш рухи дорослої жінки
І губи з присмаком асфальту.

І це ніби плата за колишні огріхи,
Коли, розпорошуючи за словом слово,
Дівчинка лущить волоські горіхи
І дівчинці, певно, з цього кайфово.

Проте є шлях — півдоби на Захід
Потяг мчатиме швидко й прудко,
Де на Дніпрі жовтаві хінці
Виловлюють рибу довгими вудками.

І, заманюючи їх під в'язку поверхню,
Душ рибальських руйнуючи шлюзи,
Наповнюючи собою нічну акустику,
Русинки-русалки співають блюзи...

...Ти не слухаєш мене — ти погано вихована
В півдоби різниця між нами.
Тому ти не побачиш, як нервово вгинається
Перший сніг під твоїми ногами.

3

Той, котрий тікає по шпалах,
Між болотяні вогники семафорів,
Над ким зірок невідомих спалахи,
Хто твердо впевнений, що не захворів.

Той, чий шлях — тунельна містика,
Чия уява — доцільно занедбана,
Хто втверднув мозолями в долоню міста,
Хто вмерз камінням в бруківку неба.

Чиї голі жили вже заросли шкірою,
Чиє серце здушилося в петлях вен,
Хто вічно тяжіє під важкою сокирою
В пошуках найкращої з нічних повем.

Заквітчаний відчаєм, схильний до прози,
Тікає звідтіль, де покрите коростою
Суспільство, хворе на паровози,
Звужує межі вільного простору.

Там позаду є тоненькі стіни,
Котрі окреслюють нервові кімнати,
Де виснуть шпалери — зелено-гостинні,
Що під ними так легко завжди засинати.

Де з блідо-причинної, лункої стелі,
Мов мікрофон, під яким — балачка,
Жовто звисаючи, напружено стежить
Злим кажаном електрична лампочка.

Чий дротяний слід уперше ступив
Там, де чорні степи і панує еклектика,
Де лежить розіп'ята на хрестах стовпів
Месія Ранку, Пані Електрика,

Що гонить дротами кров свіжу
В чорні квартали — підступно дужі,
Вливає відгомін далекого світу
В обклеєні шпалерами наші душі,

В наповнені страхом наші сни.
І ті, що лишились, що є навколо,
Вже довічно сковані ним,
Тому навряд чи зродяться на голос.

Вночі їх наповнюють видіння масні,
Й, допоки до ранку пульсують нерви,
Хлюпоче у відстійниках їхніх снів
Перебовтана за день життєва енергія.

Тому тікай, коли є куди,
Глянь, як позаду тьмяніють віконниці,
Як в'їдається кров ластовинням рудим
В шкіру асфальту, що тьмяніє на сонці.

Або навпаки, подивись — буває,
Це місто займає так мало місця,
Коли сірники ліхтарів зігрівають
Змерзлі дитячі пальці Місяця.

Але ти вже цього не побачиш,
Сходячи по шпалах на свою Голготу,
Ступаючи вперед важко й обачно,
Вбачаючи навколо юрбу голодну,

Що в цих місцях раніше жила.
Вже скоро й твій хрест зів'яне й осунеться,
Тягтимеш його, мов пожежний шланг,
Щоби загасити вечірнє сонце.

Від спраги на мрію сам не свій,
Чекаєш на цвях в долоню плескату,
Коли з долоні в порожній світ
Вдарить струмінь повітря, мов з пробитого ската

Тож прямуй — без натхнення, але й без упину,
Колись та й ввіпрешся, хочеш не хочеш, ти
В неба червону масивну стіну,
Котру, на щастя, не перескочити.

Але ще відчай шматками туману зім'ятими
В твої легені не проника,
І, хоч простір наповнено газом сірятини,
Ти все ж запалюєш свого сірника...

...Коли ж нарешті сонце здійметься
І освітить рвані кістки й капіляри,
Ранковий промінь раптово задивиться
В твої сині згублені окуляри.

***